Г) Недоліки еклезіологічного мислення патріарха Філарета та непослідовність його церковної позиції. Патріарх Філарет відомий своєю богословською ерудицією. Однак, проаналізувавши його висловлення та дії під час ведення переговорів з УАПЦ, можна дійти висновку про непослідовність його дій. Так, спочатку патріарх Філарет на Конференції єпископів УПЦ КП та УАПЦ закликає єпископів УАПЦ
діяти без огляду на позицію їхніх парафій, а дещо пізніше, у своєму Зверненні –
духовенство та парафії УАПЦ діяти без згоди та благословення їхніх єпископів. Складається таке враження, що патріарх Філарет просто вважає УАПЦ не Церквою, а механічною
сукупністю архієреїв та парафій. Виникає логічне запитання: а з ким, власне він збирався об’єднуватися 19 листопада цього року: з Церквою або з церковним майном, яким володіють наші парафії? Якщо з Церквою, то патріарх Філарет має добре пам’ятати, що згідно з догматичним переданням Православної Церкви, єпископ як предстоятель євхаристійного зібрання та домобудівничий Божих таїн є
центром життя церковної громади.
Виникає враження, що патріарх Філарет прагне не об’єднання з УАПЦ як Церквою, а лише
поглинути її парафії. Інакше кажучи, він веде себе подібно до сусіда, який намагається оманою приєднати до своєї родини дітей іншого батька.
Аморальність цієї позиції очевидна – адже патріарх Філарет фактично спонукає чад УАПЦ до
зради своїх єпископів та предстоятеля. Виходить, що його мораль будується за відомим єзуїтським принципом:
мета виправдовує засоби. Чадам нашої Церкви пропонується нібито добра мета – об’єднання. Однак конкретний шлях, який пропонується Філаретом, – об’єднання парафій УАПЦ без волі своїх єпископів – це шлях
гріховний. Адже розрив з єпископом – це розрив з Церквою. І той, хто відокремлюється від єпископа, в підпорядкуванні якого він перебуває, відокремлюється від центра церковного життя та від благодатних дарів, що з нього походять. «Церква в єпископі та єпископ в Церкві», вчить св. Кипріан Карфагенський. «Де єпископ – там і Церква,» – пише інший авторитетний вчитель Церкви св. Ігнатій Богоносець. Таким чином, з еклезіологічної точки зору, суть заклику глави УПЦ КП можна коротко висловити так:
«згріши і спасешся!»Патріарх Філарет пише про те, що не треба перетворювати Церкву на
«своєрідні клуби шанувальників того чи іншого ієрарха». Що ж, ми цілком підтримуємо цей заклик. Водночас на своїй прес-конференції 17 листопада цього року лідер УПЦ КП заявив, що для нього є неприйнятним відхід з посади глави Церкви:
„Ми на такі умови піти не могли, оскільки це призвело б не до зміцнення Київського Патріархату, а до його руйнації. Якби Київський Патріархат прийняв такі умови, він пішов би на самознищення”. Свою позицію владика Філарет пояснює тим, що після його відходу в Церкві б почалася боротьба за патріаршество, що закінчилося б трагедією.
„Нашу церкву хотіли штовхнути на шлях не зміцнення Помісної православної церкви, а на шлях самознищення, розбрату і ворожнечі”, – стверджує патріарх Філарет. Але чи усвідомлює він, що його логіка знову ж таки наскрізь політична. Він міркує так, ніби УПЦ КП –
це партія, а не Церква, долю якої визначає Дух Святий.
Ми всі намагаємося бути корисними Церкві, хоча й не всі маємо однакові дари. Однак, звідки беруться ці дари? Від Бога або від людини? І яким чином вони надаються, хто, так би мовити, адресат благодатних дарів: Філарет як індивідуум або Філарет як ієрарх Церкви? Якщо перше, то це суперечить вченню Церкви. А якщо Філарет вірить в те, що його дари мають
церковний, а не
індивідуальний характер, то чому тоді він не може повірити в те, що благодаттю Духа Святого, яка «лікує немічне та виповнює неповне» Церква отримає нового, не менш достойного предстоятеля. Патріарх Філарет вважає, що УПЦ КП – повноцінна еклезіологічна структура. Чому ж тоді він так
не довіряє цій Церкві? Чому він думає, що крім нього, в ній не знайдеться жодного ієрарха, який міг би зберегти його архіпастирські надбання? Адже, якщо в його словах є доля істини й дії єпископату Київського патріархату визначають лише соціологічні закони гріховного світу, тобто принцип конкуренції та воля до влади, то це дійсно катастрофа. І перш за все духовна, а не історична катастрофа. Адже церковна структура, що перебуває в такій жорсткій залежності від
смертної людини не може вважатися
повноцінною.
Аналогічне здивування викликає відмова патріарха Філарета від обрання глави об’єднаної Церкви через проведення процедури
жеребкування. Як можна було зрозуміти з його заяв, які були оприлюдненні на прес-конференції 17 листопада, він вважає, що опинився на чолі Київського патріархату не випадково, внаслідок збігу обставин, а з волі Бога, який рясно обдарував його дарами, потрібними для служіння першоієрарха. Чому ж тоді патріарх Філарет вимагає від єпископату УАПЦ надання якихось
арифметичних гарантій того, що він буде обраний главою об’єднаної Церкви? Адже якщо на те буде воля Божа, то він буде обраний главою і через жеребкування.
Ґ) Церковний, а не політичний характер позиції єпископату УАПЦ не означає, що ми діємо в інтересах «третьої сили». Патріарх Філарет звинувачує нас, архієреїв УАПЦ, в тому, що ми нібито діємо на користь третьої сили, а саме Української Православної Церкви. Я утримаюся від того, щоб коментувати ці заяви з політичної точки зору, зауваживши лише, що наша Церква послідовно дотримується засад
українського патріотизму, наголошуючи на необхідності
автокефального статусу для українського Православ’я. Разом з тим, я хотів би ще раз підкреслити, що вважаю
некоректним та
неетичним розглядати Церкви як
політичні партії. Адже згідно з догматичним вченням Православної Церкви існує лише одна Кафолічна Православна Церква, членами якої є всі Помісні Православні Церкви, включно з Московським патріархатом. Можна не погоджуватися з позицією ієрархів цього патріархату, наводити аргументи на користь автокефалії Української Церкви та боротися за неї, ревно захищаючи автентичні традиції українського Православ’я. Але не можна оголошувати частину Кафолічної (Вселенської Православної) Церкви –
ворожою політичною партією. Ототожнення Церкви з політичною партією та перенесення до церковного життя норм, а радше хиб життя політичного – це небезпечна вада християнського мислення, яка заслуговує на те, щоб бути названою єрессю в широкому сенсі цього слова. Це –
вада політиканства, що лише поглиблює існуючі розділення, а не шукає шляхів для їхнього улікування.
Д) Критерії майбутнього об’єднання. Насамкінець хотілося б ще раз нагадати, що Українська Автокефальна Православна Церква й надалі готова до діалогу про об’єднання, та назвати критерії, яким, на нашу думку, має відповідати справжнє об’єднання:
- Добровільність та корисність для церковного життя. Об’єднання має бути добровільним та йти на користь церковному життю в тих Церквах, що беруть участь в об’єднавчому процесі, зокрема, відповідати інтересам єпархій та громад УАПЦ. Критерієм добровільності для єпископату УАПЦ є згода на таке об’єднання з боку єпархій УАПЦ.
- Рівноправним. Об’єднання не має бути механічним та таким, де більша за чисельністю юрисдикція поглинає меншу. Модель об’єднання має бути дійсно компромісною, враховуючи інтереси усіх Церков, що беруть в ньому участь.
- Досконалим та стабільним. Важливо, щоб об’єднання відбулося не між частинами Церков, наприклад, частиною УАПЦ, а між Церквами, що зберегли свою цілісність. Адже, як свідчить історичний досвід 1992 р., інакше воно буде ефемерним і не виконає свого головного завдання: поєднання Церков на єпархіальному та парафіяльному рівні. З огляду на те, що найчисельнішою православною юрисдикцією в Україні на сьогодні залишається УПЦ, необхідно залучення її до переговорного процесу.
- Канонічним. Метою об’єднання має бути канонічне визнання Української Помісної Православної Церкви вселенським Православ’ям. Отже, об’єднуючись з іншими православними юрисдикціями, УАПЦ має наполягати на тому, щоб модель об’єднання відповідала канонічним нормам, а його результатом було або створення канонічної Помісної Православної Церкви в Україні (під «канонічністю» тут розуміється визнання цієї Церкви вселенським Православ’ям).
